субота, 26 листопада 2016 р.

"Душомор"


Йшов десятирічний Славік по вулиці. Цукерки, портфель, мультики, футбол з друзями, листя під ногами, сонечко, ґави, яких неодмінно треба ловити. Дитинство. Всі ж були дітьми?.. Тільки-но розпався якийсь Союз і прапор не червоний, а синьо-жовтий. Та радіо-брехунець просить депутата Зайця не стрибати по Раді. Але ж наче нічого не змінилось. Мама, тато, дідусь, бабусі - всі десь поруч. Все добре, безпечно, райдужно.

Та раптом маленький пам'ятник, навіть не згадаю, де саме і коли я його побачив: стухаюче дівча в українському віночку і сорочці. "1932-1933". І руками обхопила своє обличчя. Згасає Уляна. Це потім я прозвав той пам'ятник Уляною.

І кожне зернятко дитячого життя,
Що спухло з голоду, тоді й тоді. І кожен день Тоді щодня...


Діти вони такі... Підійшов. Потім запитав. Потів ще і ще. Потім документальні фільми. Розповідь бабусі про своїх братиків, яких вона майже не пам'ятає. Це не сталося одразу. Роками. По крихті. Потроху усвідомлював й отримував відповіді. Та все почалось саме з того "Жертвам Голодомору. 32-33". І точно пам'ятаю, що я більше ніколи не питав в батьків про те, чому я українець, а не росіянин. Адже нема різниці. Вірніше не було. Для мене. Й до того пам'ятника. Просте, раптове усвідомлення того, що ти українець не лише з-за факту прописки на цій землі. І пояснення вже не потрібні.

У мене Голодомор стався на початку 90-х. Не безпосередньо зі мною, десятирічним школярем, який іноді робив вигляд, що не розуміє українську. Сталося у мене, в мені - саме тоді я дізнався про той Жах. Про той терор. І усвідомив щось. Подія з далекого не мого минулого сталася в моїй свідомості. Догнала. Стала реальністю. І стала моїм минулим. Важко передати свої відчуття, та, напевно, вони ті самі, що були й у Вас. Жах, жаль, біль, не розуміння, розпач... І просто якось скінчилась спільне, велике і могуче. Почалось моє.

Я питав батьків: а чому ви мені не розповідали? Нема відповіді. Вчителі - тиша. У гостей, родичів, на якомусь святі - мовчать, як затуркані. Голодомор вбивав оте не матеріальне, не помітне, що підсвідомо говорило хто ти. Примушувало мовчати, приховувати, підлаштовуватись, забувати. Зникав зв'язок поколінь, сусідів. Зникало ототожнення себе з народом. Не великим і могучім, а своїм, рідним. Зник шмат особистої ідентифікації. А разом з нею і шмат особистості. Як душевні інваліди. Чи то сліпі, чи кастровані. Болванки. А ще зникло "дякую" і "добридень". Не одразу, але тоді.

Я пам'ятник той прозвав Уляною тому, що ніколи не зустрічав дівчаток з таким ім'ям. Здавалось, що колись їх було повно. А потім зникли. Маша-Іра-Таня - це не погано, напевно, та зникли Уляни. Мені здається, що саме тоді. Разом з Мотрями, Одарками, Карпами та Івасиками. З українськими способом життя і прикладом буття.

Вбивством фізичним, матеріальним, вбивали нематеріальне - велику спільну душу українців. Спів відчуття. Зв'язок.

Завжди дивувала фотографія тих років з "першостоличного" Харкова: дві жіночки буденно балакають поміж собою. А поруч, під ногами, лежить спухле тіло. Саме тоді й стався той душомор - з'явились байдужі один до одного. З'явились чужі один одному село і місто. З'явились чужі діти. Чужі жертви і чужі герої. Чужий біль. Чужинці на своїй же землі. Зникло те, що в'язало нас, і мертвих, і живих, і не народжених, в "українців". Зникло рідненьке "добридень-дякую". Не за рік, навіть не за покоління. Та зникло. Стухло.

Душожерам багато чого вдалося. Поколіннями тікали від українського, дивувались бабусь, які збирали після обіду крихти долонею, соромились, питали "а чому я українець?" В українських містах озирались на українську мову, а онуки казали про всєгда рускаязичний Кієв/Харькав/Данецк. Всєгда, та не всєгда. Але у кожного людського "завжди" є "до". І завжди є "після".

Для мене "після" почалось з того пам'ятника і поєдналось з тим "до". Можливо память про Голодомор стала тією зброєю, що захистила моє українське. Почала боротьбу в середині мене самого з самим собою за самого себе.

Душожерам вдалося тоді. Але те, що вдалось тоді. Те, що вбивало Україну тоді, пам'ять про те - в наш час захищає нас. В'яже. Поєднує. Сьогодні знання про Голодомор - це те що в'яже нас до купи. В громаду. Єднає, в'яже мене з вікном навпроти, в якому горить така сама свічка. Творить наше спільне. Спільне чуття, спільний біль, спільну пам'ять. Звички, навички, цілі. І спільне бажання захистити наших Улян. І мертвих, і живих, і не народжених.
Недожерли нашу душу. Подавились. Лишилось зернятко. І проросло.
***
З коментарів:
Oksana Maziar
Я - Львів`янка. Про цей Голодомор я лише чула розповідь у родині. У 1932 - 33 р. моєму дідусеві Тарасові було трішки більше 20 років. Він отримав розпорядження від свого батька Миколи - навантажити воза стількома мішками пшениці, скільки коні подужають тягнути та негайно їхати за Збруч, бо там брати українці гинуть з голоду. Рушило 12-15 возів. На під`їзді до моста через Збруч їх перепинила озброєні війслковики з червонили зірками на уніформ, які скоріш нагадували п`яниць-волоцюг, ніж на арміюі. Дідо відразу зрозумів хто вони - совєтські прикордонники. Ота жалюгідна обдерта `армія` зустріла селян-галичан брудною лайкою та наказали їм `убираться к чертям`,коли ті сказали. що везуть збіжжя голодуючим. Дідусь бачив на другому боці ріки страшенно змарнілих люде - вони справді вглядали, як привиди. Селяни дерли на шматки мішки, одяг та загортали туди зерно й перекидали ті вузлили через ріку. Люди кидалися у воду, щоб схопити бодай ту крихту. Я дуже шкодую, що свого часу не випитала дідуся де саме це було (як називалася та місцевість). Росія заперечує цей Голодомор, новляв це був неврожайний рік по усій території СРСР, тому голодували всі. БРЕХНЯ! Це був звичайний урожайний рік усюди, де не ступило московське копито. Моя родина до приходу `москалів` у 1939 році була дуже заможною. Важко працювали усі - навіть наймали допомогу - наймитів. Під час жнив наймити приходили цілими сім`ями - по 6 дітей щонайменше. Під хатою був довжелезний стіл, який накривали вранці на сніданок та годували усіх без вийнятку. Обід та вечерю привозили у поле. Працювали від зорі до зорі доки урожай не зібрали і не впорядкували поля. Вірити у `неврожай` навіть не хочу! Бо якщо в Галичині вродив на стільки, що могли поділитися з потребуючими - на родючому чорноземі Центральної та Східної України було досить! МОСКОВСЬКА БАНДА ЗАТЯТО НИЩИЛА ТОДІ І ТЕПЕР ПРОДОВЖУЄ ЦЕ ДАЛІ РОБИТИ - ВИНИЩУВАТИ УКРАЇНЦІВ.
***
Від Віталія Портнікова, дуже важливий акцент, повний текст за посиланням:
Народ повстань
Сталін знає, що більшість українців ніколи не підтримувала більшовиків. Що населення великих міст під час виборів в Установчі збори голосувало за різні політичні партії Російської імперії – але тільки не за більшовиків. А населення українського села підтримувало ті самі українські народні партії, які і проголосили Українську Народну Республіку. Ці люди, що складали електоральну основу відновлення Української держави, все ще живі і хочуть працювати на своїй землі. І, незважаючи на важкі втрати часів більшовицької окупації, вони не зламані.

Сталіна переконує в цьому серія селянських повстань, які стали відповіддю на політику колективізації. Пам’ять про ці повстання ретельно приховувалася режимом. Сама можливість повстання та перемоги над авторитаризмом є його найбільшою поразкою: не випадково гітлерівці зрівняли з землею концтабір Собібор, в якому ув’язнені здобули перемогу над есесівцями, а радянська влада потім роками ігнорувала успіх цього повстання. Зло не можна перемогти, владі не можна протистояти – ось логіка і сталінського, і гітлерівського режимів. Ось що вони захищають. Ось чому приховують правду.

Так, можливо ці повстання не можна назвати ретельно організованими, велика частина з них – стихія. Це протест проти політики колективізації і варварських «хлібозаготівель». Дивуватися цьому не доводиться, тому що організовані центри селянського опору були розгромлені після більшовицької окупації України ще на початку 20-х років. Але те, що навіть після такої страшної розправи в Україні залишалися тисячі людей, які були готові до опору режиму, не могло не налякати Сталіна. Голодомор – це його свідоме рішення щодо знищення українського села як політичної та цивілізаційної основи українського народу. Те, що атаці піддалося в першу чергу село – цілком природно. Публіцисти тих часів – нагадаю хоча б написану на початку ХХ сторіччя знамениту статтю майбутнього ідеолога сіонізму одесита Володимира Жаботинського – писали про непереможність українського мужика. Вони були впевнені, що мужик переживе всіх своїх гнобителів, всіх тих, хто зазіхає на самі основи його буття, на уклад України, на її цінності.
Сталін вирішив перемогти саме цього мужика. Він вирішив заморити його голодом. Знищити. Поки цей мужик був живий і готовий до боротьби – більшовицький диктатор не міг бути впевненим у своїй владі над Україною. І у тому, що його імперія утримається.

Сталіну не вдалося перемогти, але удар був дійсно страшний. Саме цей удар призвів до цивілізаційного шоку, який торкнувся мільйонів людей. До зникнення українського життя на довгі роки, а то й на десятиліття. До страху перед українським, перед власною історичною пам’яттю. Цей удар – одна з важливих складових політичної спадщини сучасної України. Те, що заважає країні рухатися вперед. Те, що до сьогодні дозволяє співіснувати двом ідентичностям в одній країні – ідентичності українській та ідентичності радянській. Причому остання – це саме ідентичність страху.

Але при цьому потрібно розуміти, що удар, який був завданий Сталіним – це не удар по безневинним жертвам, які були готові змиритися з його канібальською політикою. Ні, це був удар по ворогу. Це був удар по людях, які були готові чинити опір – і були здатні до повстання. І я не сумніваюся, що чим більше історики будуть звертатися до епохи 20-30-х років, тим більше вони будуть знаходити прямі підтвердження цієї готовності до опору.

Українці споконвіку були народом повстань. Неприйняття зла, готовність до опору визначили сам розвиток української цивілізації як в Речі Посполитій, так і в Московському царстві і Російській імперії. Саме сприйняття українців як народу повстань стало головною темою у творчості Тараса Шевченка і визначило творче самовідчуття його читачів – тобто самого українського народу. І роки після краху Російської імперії – це безперервна хвиля повстань і готовність протистояти гнобителям, навіть коли цей гнобитель набагато сильніший.

Для Сталіна українці теж були народом повстань. Саме це він хотів знищити – їхню волю до повстання. Саме тому і стався Голодомор. Це було не тільки бажання відібрати хліб. Це було прагнення викрасти душу і волю. І, незважаючи на мільйони жертв, це якраз те, що не вдалося Сталіну і його наступникам. Хліб вони забрали, а ось душу і волю – не змогли.
Навіть після найстрашнішого випробування в своїй національній історії українці залишилися народом повстань. Події останніх десятиліть вітчизняної історії, обидва Майдани, вітчизняна війна проти російських окупантів свідчать про це з усією ясністю.
***
Від себе: я провела літа дитинства на родючій Черкащині, у Корсунь-Шевченківському районі, на батьковій землі. І досі там буваю, і бачу, ЯК потоптана людська гідність і воля там, де неподалік вирував Холодний Яр. У Корсуні аж до декомунізації 2014-2015 рр. була вулиця Леніна! Це в голові не вкладається, але це так. Як і практично в кожному селі та містечку - катівня, а потім пам"ятники катам. Але навіть такі, понівечені, ми здатні стояти прямо і давати відсіч, і рости.

Шануймося, зернятка.

7 коментарів:

  1. Залишу це тут https://scontent-waw1-1.xx.fbcdn.net/v/t1.0-9/15230560_10207780347886149_1288622738335898482_n.jpg?oh=fc971dad689223e250986fa4a7233dd2&oe=58CED5D1

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Дякую, Аню.
      Мапа фурункулів. І це не рахуючи назв вулиць і площ, брррр.

      Видалити
  2. Дякую, дуже сильний допис! І вірно прослідкований увесь ланцюжок жахливих наслідків геноциду ((( Про народ повстань тільки нині відкривається більш-менш повна картина

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Подякуємо тим, хто написав цитовані тексти.
      Як на мене, картина і не була особливо закрита, але нам так задурили голову, що не бачили того, що лежить просто перед очима. На щастя, задурили її і собі.

      Видалити
  3. Хочу побачити на власні очі як приберуть пам'ятник Леніну з центральної площі Донецька. Дуже хочу!

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Побачиш, кицю. "Огульная русофобия" поллється з окупованих територій як вода з дірявої каструлі тільки-но забереться звідти остання лапотна наволоч.

      Видалити