субота, 28 листопада 2015 р.

"Ваші мертві вибрали мене". Свічка пам'яті Джеймса Мейса


Направду так: щоб відчути чужий біль, треба хоч трохи ототожнювати себе із тим, кому його завдано. І для цього зовсім не обов"язково самому бути українцем, чеченцем або кримським татарином.

Джеймс Мейс – американський історик, голова Комісії Конгресу США зі збору свідчень очевидців голоду, автор безлічі публікацій про Голодомор. У результаті роботи Комісії зі збору свідчень опубліковано тритомник майже двох сотень усних свідчень про голод в Україні. В нашій країні ці матеріали перевидані у 2008 р. У 1993 р. Джеймс Мейс переїхав до України. Працював у Києво-Могилянській академії, займався політологією і дослідженням Голодомору. Він характеризував українське суспільство як постгеноцидне: "Це глибоко травматизований, зранений організм, який щосили намагається забути про жахи минулого...". Саме Мейс запропонував запалити свічки в знак пам’яті за померлими: "…щоб прості українці запалили в цей день у вікнах свічки – вони стануть поминальними свічками за батьками, дідами, прадідами, вони освітять майбутнє без жертв, без насильства, без жахів". 26 листопада 2005 р. його нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого II ступеня (посмертно).

Зі слів дружини, Наталії Дзюбенко-Мейс:
Ідея «Свічки у вікні» виникла у Джеймса Мейса не раптом і не випадково. Уважний читач, мабуть, помітив, як часто і з яким обуренням писав Джеймс про масові дійства — паради, демонстрації, марші, практиковані в Совдепії, зафарбовуючи ними й олюднюючи потворне лице режиму. Повертаючись з церемоній щодо вшанування жертв Голодомору, які хоч не часто, та все ж відбувалися, він бідкався, що в незалежній Україні відсутні людяні ритуали, на яких головними дійовими особами були б не промовці з мікрофонами, а самі люди. Це його хвилювало, бо казенщина при вшануванні жертв такої трагедії вбивала і живе слово і дух подібних заходів. Ми часто про це розмовляли. Якось, коли я читала йому Шевченка, про що він часто просив, Джеймс, гортаючи офорти Кобзаря побачив відомий автопортрет зі свічкою. Тоді ми проговорили до ранку.

Пише Лариса Івшина:
Побудова суспільства вільної людини — лейтмотив його інтелектуальних пошуків, альфа і омега його творчості. Його історичні ретроспективи спрямовані не в минуле, а в майбутнє. А порівняння і паралелі з досвідом інших народів, інших держав викликані не стільки тим, щоб показати, що добре там, де нас немає, а прагненням висвітлити, що можуть українці запозичити, адаптувати, вдосконалити відповідно до викликів і ризиків, які стоять перед Україною. Він шукав відповіді в її історії — звідси аналіз політичних причин Голодомору, розвиток його концепції про постгеноцидне суспільство. Це своєрідна діагностика причин патологій у духовному, економічному і політичному розвитку країни. Чіткі і точні рекомендації шляхів виходу із всеохопної кризи, яка поширюється з наростаючою швидкістю на ті автономні анклави життєдіяльності суспільства, які у нормальних країнах є прерогативою суто громадських організацій, об’єднань, спілок, вистраждані і продумані. Джеймс сам визнає у, може, найемоційнішій своїй статті «Ваші мертві вибрали мене...», що не все було зроблено Комісією Конгресу США, яку він очолював, щоб донести до світу правду про пережитий геноцид українцями: «Цього болю і цього жаху ми не витримали...», він попереджає, що розмовляти сьогодні зі світом з позиції народу-жертви — марна справа. Але щоб рухатися далі — потрібно засвоїти уроки історії громадській спільноті та політикам. Вільне слово — основний інструмент цього засвоєння. Без вільної преси (а я б ще додала — високопрофесійної!) неминуче затухання творчої енергії суспільства. В цьому плані надзвичайно симптоматичними є його постійне звертання до мовної проблеми. Він добре знав усі напрацювання еміграційної інтелектуальної думки з цього питання, особливо часто звертався до творчої спадщини Івана Лисяка-Рудницького, який з жахом спостерігаючи русифікаційні процеси на материковій Україні, все ж вірив, що навіть повністю зросійщена Україна ніколи не стане Росією, ніколи не полишить своїх державотворчих устремлінь.
...
У книзі ["Ваші мертві вибрали мене"] ви знайдете думки людини, яка дуже глибоко вивчила помилки українських політиків початку ХХ століття: поразку УНР, невміння об’єднатися навколо єдиного найсильнішого лідера, романтизм лівих вождів, що не змогли, як, наприклад, Пілсудський, вийти з «червоного трамваю» на зупинці «державність». І наступною «станцією» – були Соловки, Гулаг. «Розстріляне відродження» і мільйони не відспіваних могил по всій Україні й Кубані. Я особливо хочу звернути увагу на Джеймсові статті «Політичні причини Голодомору в Україні (1932–1933 рр.)», «Україна як постгеноцидна держава» [неодмінно прочитайте!], «Буремний дух «розстріляного відродження», «Великий експеримент (до історії національного комунізму в Україні), «Ленін без України, або Дмитро Волкогонов як дзеркало російської демократії», які надзвичайно важливо не лише прочитати, а й добре вивчити тим, хто хоче знати не лише трагедійну арифметику жертв, а й політичні причини катастрофи, і зробити висновки з цього. Після Голокосту, — пише Андрій Григоренко у спогадах про свого батька генерала Петра Григоренка, — євреї отримали свою державність. Думаю, що українці після трагедії ХХ століття повинні зрозуміти, що для нас недостатньо просто отримати державу, нам треба докласти зусиль, щоб вона була ефективною, мала сильну політику безпеки. І ще один висновок полягає в тому, щоб передати наступним поколінням: ми ніколи не допустимо, щоб через будь-які протиріччя — псевдокласові, релігійні чи регіональні — українці «їли» один одного.
***
 ЛЮДИ ПРАВДИ - проект УІНП. Читаті повністю

Ґарет Джонс (1905–1935) – британський журналіст. Автор понад 20 статей на тему голоду. Він тричі побував у Радянському Союзі, востаннє – у березні 1933 р. Порушивши заборону на в’їзд іноземним журналістам до України, нелегально здійснив поїздку Харківською областю. 29 березня 1933 р. Ґарет скликав прес-конференцію в Берліні, на якій уперше публічно заявив про Голодомор. Прес-реліз був опублікований багатьма газетами, зокрема “NewYorkEveningPost” та “ManchesterGuardian”. Всього Джоунз до 1935 р. видав декілька десятків статей на тему голоду та побаченого в голодній Україні.
“Я пройшов через безліч сіл... Скрізь чув плач: “У нас немає хліба. Ми помираємо! Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду”.
Повість про двох журналістів. Уолтер Дюранті, Гарет Джонс і Пулітцерівська премія

Рафаель Лемкін (1900–1959) – американський юрист, автор статті “Радянський геноцид в Україні”, книги “Правління Осьових сил в окупованій Європі”. Саме він уперше застосовував термін “геноцид” до Голодомору 1932-1933 років, визначивши його як “координоване планування різних дій спрямованих на знищення основоположних основ життя національних груп, з метою повного винищення самих цих груп”. За допомогою його зусиль термін геноцид було додано до переліку звинувачень проти найвищого командування нацистів. Він був одним із авторів резолюції Генеральної Асамблеї ООН – “Конвенції про запобігання та покарання злочинів геноциду”, в якій було надано остаточне визначення геноциду в юридичних термінах.
“Голодомор є класичним прикладом радянського геноциду, найдовшого й наймасштабнішого експерименту з русифікації, а саме – винищення української нації”.


Зауважу - за даними перепису 1926 року абсолютну більшість селян, 88%, становили українці, тож питання про те, був геноцид явищем соціальним ЧИ етнічним - не стоїть взагалі.
"[...] крестьянство представляет основную армию национального движения, [...] без крестьянской армии не бывает и не может быть мощного национального движения. Это именно и имеют в виду, когда говорят, что национальный вопрос есть по сути дела вопрос крестьянский".
Й. Сталін (1925)
К национальному вопросу в Юго-Славии: Речь в юго-славской комиссии ИККИ 30 марта 1925 г. // Марксизм и национально-колониальный вопрос: Сборник избранных статей и речей. - Партиздат ЦК ВКП(б). - 1935. - С. 153; Большевик. – 1925. – № 7. – 15 апреля.
Більше цитат - тут

Вот как описывает Рафаэль Лемкин систематическое уничтожение Советами украинской нации:

"Первый удар был направлен на мозг нации, интеллигенцию. В 20-ом, 26-ом и снова в 30-ом и 33-ем, учители, писатели, художники, мыслители, политические лидеры были арестованы, депортированы или уничтожены. 51713 украинских интеллектуалов были высланы только в 1931 году. По самым консервативным оценкам 75% украинских интеллектуалов были зверски уничтожены в Западной Украине.

Наряду с атаками на украинскую интеллигенцию, была атакована и Церковь. Между 1926 и 1932 годами украинская православная афтокефальная церковь, её митрополит Лыпкивський и 10000 священников были уничтожены. В 1945 году, когда Советы утвердились на Западной Украине, такая же судьба постигла и украинскую греко-католическую церковь.

Третье направление советского плана был направлено на фермеров, большую массу независимых крестьян, которые являются хранилищем традиций, фольклора и музыки, национального языка и литературы, национального духа, Украины. Между 1932 и 1933 годами, 5000000 украинцев умерли от голода.

Были попытки обьяснить подобную жестокость экономическими причинами и сопротивлением кулаков. Но на самом деле крупных землевладельцев было совсем немного. Как заявил советский политик Косиор в "Известиях" от 2 декабря 1933 года "украинский национализм - наша главная опасность". И это было главной причиной, из-за которой украинское крестьянство было принесено в жертву.

Это не просто массовое убийство. Это геноцид. Уничтожение не только людей, но и уничтожение, культуры, языка, уничтожение нации."


Полностью статья Рафаэля Лемкина на английском SOVIET GENOCIDE IN THE UKRAINE (pdf) - ЗДЕСЬ 

Голодомор на Кубані 
Згідно з переписом населення 1926 року в Кубанському окрузі проживало 916 тис. українців, що складало 62% всього населення. В Ставропольському окрузі – відповідно 246 тис. українців (34%), Чорноморському – 104 тис. (38%), Терському – 194 тис. (30%). Разом тут проживало майже півтора мільйона українців.
Перепис населення 2010 року засвідчив катастрофічне зменшення як чисельності так і частки українців на цих землях. Так, у Краснодарському краї тепер нараховують лише 84 тис. українців (1,6%), а в Ставропольському – 30 тис. (1,1%). Разом – заледве 115 тис. українців, що майже – в 15 разів (!) менше ніж було в 20-хх роках.
Цікавий факт: практично усі посилання на російські джерела у статті української вікіпедії про голод на Кубані нині ведуть у нікуди. Наприклад - Голод на Кубани в памяти кубанского ученого В. Ф. Писаренко
Мертвих українців - і тих бояться, що вже про живих казати!

***
ПОСТ ПАНА МИСЛИВЦЯ
Величезний пост Леді Діани (так, тієї самої Діани Макарової, яка до революції та війни була одним з топ-блогерів українського сегменту ЖЖ) з цифрами, фактами, документами у дописі та коментарях - ЧИТАТИ НЕОДМІННО! В том числе (или особенно?) тем россиянам-русским-советским, которые не знают, но хотят знать.

***
Важко говорити на цю тему... Остаточне і болісне усвідомлення прийшло тоді, коли випадково натрапила в мережі на сайт, на якому був (далеко не повний, порівняно із Книгою пам"яті) список жертв Голодомору по селах/містечках. Відкрила Корсунь-Шевченківський район. Знайомі з дитинства назви. Знайомі прізвища. Ось - прізвище нашого сусіда. Ось - колишнього директора колгоспу, народився у Селищі. І ще, і ще. Чорні літери на екрані замиготіли і розплилися, набувши рис знайомих облич. Ось тоді мене і пронизало до останньої клітині відчуття втрати того, що не відбулось, не народилось, не прозвучало. І працюючи з молоддю з превеликим жалем усвідомлюю, наскільки спотворили наше єство. Але - все ж встояли. Прорвемось, подорослішаємо, одужаємо. Все буде Україна!

14 коментарів:

  1. Дякую,Тонь...
    http://gazeta.ua/articles/history/_u-1933-roci-v-grafi-prichina-smerti-pisali-duzhe-prosto-ukrayinec-igor-kulik/660140 В твою скарбничку - "У 1933 році в графі "причина смерті" писали дуже просто "українець"

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Правдивість безкарних вбивць...

      Ще додам:
      Сашко Лірник https://site.ua/lirnyksashko/1757-hiba-ya-storoj-bratu-moemu-/

      Спогади про Голодомор-геноцид це привід не тільки поплакати і посумувати.
      Це примус до дії.
      Хочеш вижити? Не хочеш щоб наших дітей вбивали і нищили наш український народ?
      Дій!

      Видалити
  2. Буду додавати посилання у коментарях, тому ще сьогодні моя стрічка у фейсбуці та блозі рясніє спогадами та думками. Із допису Романа Матиса:

    Майже десять років тому Президент Віктор Ющенко на Михайлівській площі виголосив промову в День пам'яті жертв голодоморів і політичних репресій. Тоді ми вперше заговорили про геноцид на весь світ устами офіційної влади.

    Надзвичайно талановита людина написала текст промови. Це був провідний спеціаліст Міністерства освіти, який опікувався викладанням української мови й літератури. Покійний нині Валерій Федоренко, якого багато хто з українських філологів по всій країні досі пам'ятає як непересічну людину з трохи іншого, якогось не меркантильного, не вжитково-побутового світу.

    Він писав цю промову в себе в Міністерстві й давав читати колегам - і вони не могли читати, бо сльози починали душити вже з перших слів.
    Це один з найсильніших риторичних текстів. Його треба пам'ятати, відтворювати й вивчати ще і ще. І поширювати.

    https://www.facebook.com/Roman.Matys/posts/10206309598031260

    ВідповістиВидалити
  3. Відповіді
    1. Дякую і вам за вогник!

      Цікаво сьогодні: всі гості з мордору не йдуть далі головної сторінки, допис обходять десятою дорогою.

      Видалити
  4. Дякую за добірку, Тоню. От ніби ми вже і багато знаємо, а все одно дуже боляче це читати... Згадується бабуся з її спогадами (вона жила в Києві, але потрапила у вмираюче село якраз у 33-му - в Київській області), і Джеймс Мейс - дуже добра людина, у якої в очах завжди було страждання... Конче важливо зараз знати і пам"ятати свої історію, щоби вистояти і відродитися...

    ВідповістиВидалити
  5. Дякую. Свого часу дуже вразив музей голодомору в Києві. Товстенні томи, відкривши який, в селі, де пізніше народився мій батько, десятки померлих з моїм прізвищем.

    ВідповістиВидалити
  6. Дякую усім читачам та коментаторам цього допису.
    Важко говорити про це, але робити вигляд, що нічого не сталось - не можна.
    І дуже хочеться, щоб ми усі нарешті припинили толерувати будь-який, навіть щонайменший прояв агресії чи війни за свідомість з боку країни, яка під різними прапорами та назвами намагалась (і намагається) нас знищити.
    Навіть якщо це "просто" мирний російський бомбардувальник у вишивальному журналі на полиці українського магазину.

    ВідповістиВидалити
  7. Тоню, як болісно читати... І хоча моєї родини ція трагедія не торкнулась, але це - жах...

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Так. І усвідомлення причин трагедії, подолання наслідків, в першу чергу ментальних - поки ще не вирішена задача.

      Видалити