неділя, 8 лютого 2015 р.

Позакласне читання

Тут мне по-дружески прислали ссылку на один годичной давности текстик, написанный якобы от имени патриота Украины, но на самом деле являющийся тухлейшим импершеством, запределным хохляцким (если автор таки украинец) лизоблюдством такого уровня, какого я за всю жизнь не видела, а уж на хохлов-то я насмотрелась достаточно.
Был там один пассаж, который вдохновил на публикацию давно задуманного поста. Автор сокрушался (сокрушалась?) что нет-де у нас героев, которых знает весь мир, Шекспиров - нет, Эйнштейнов - нет, равно как и Гагариных. Только по одному этому маркеру ясно, что текстик с 95% вероятностью написан в Ольгино, но речь сейчас не об этом. 
Давайте и в самом деле поговорим. Сегодня не об Эйнштейнах и Гагариных (хотя один "их" Гагарин - это 1/1000 "наших" Королёвых, если уж начнем меряться), а о Шекспирах. Оставив в стороне Шевченка, который Тарас наш Григорович, Лесю Украинку, Ивана Франка и прочих, обратим свой взор к веку ХХ, ближе к его середине. И правда, где же те, кого знает весь мир? Вот вам для примера две фамилии, Стус и Сосюра.

 1.
Владимир Сосюра. Слово киевскому еврею и большому умнице Виталию Портникову, летом порвавшему читающий меня хлопок своим тезисом про "все мы украинцы".

2 июля 1951 года в газете “Правда” появилась редакционная статья “Против идеологических извращений в литературе”, сравнимая по обличительной силе со знаменитым постановлением ЦК партии о журналах “Звезда” и “Ленинград”. Героем правдинской передовицы стал украинский поэт, лауреат Сталинской премии Владимир Сосюра, автор ставшего хрестоматийным стихотворения “Любіть Україну”. Начальство увидело в этом произведении мотивы ненавистного национализма – поэту не удалось скрыть, что любит он все же свою настоящую Родину, а не Советский Союз и Коммунистическую партию. В этом стихотворении к читателю прорвался подлинный Сосюра – проникновенный лирик, влюбленный в собственную страну, а не большевистский агитатор – и это возвращение к самому себе должно было быть наказано.
Поэта, и так уже сломленного арестом и ссылкой жены – Марию Сосюру обвинили в мифическом разглашении государственной тайны, дело привычное, – травили всем Центральным комитетом компартии Украины и всем Союзом писателей. Он пережил настоящий срыв и на протяжении последующих лет жизни был вынужден несколько раз обращаться к услугам психиатров. Но стихотворение выжило. И не просто выжило, а осталось главным признанием в любви собственной стране, несмотря на “советские” мотивы, которые из него уже, разумеется, не выкинешь. “Любіть Україну” превратилось даже не в школьную программу, а в социальную рекламу, в своеобразный шифр, понятный только "своим" – приезжий никогда не понимал, к чему этот странный призыв на афишных тумбах, потому что не мог знать, что за названием в сознании увидевшего его человека начинает прокручиваться текст...
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну…
Владимир Сосюра родился в Дебальцеве. В донбасских степях прошло его детство. Он работал под Лисичанском (и потом описал эти годы в романе “Третья Рота”), учился в Сиверске. Здесь Сосюра сформировался как украинский поэт. Отсюда пошел в армию только что провозглашенной Украинской Народной Республики. Донбасс для Сосюры был его “украинским миром”, отличавшимся от украинского мира центральных областей страны, Галичины или Кубани, но не менее настоящим, не менее волнующим и способным воспитать такое чувство любви к Родине, которое пережило самого поэта. Это чувство переживет и нас.
Родной город Сосюры сегодня попал в новостные сводки, потому что его стирают с лица земли. Стирают для того, чтобы он стал частью “Русского мира”. Но разве мир хотя бы одного народа имеет государственные границы? Конечно, эти границы можно очертить по собственному разумению, исходя из иллюзий историков и политических амбиций диктаторов. В годы югославских войн каждый из участников конфликта мог показать нам карты Великой Сербии, Великой Хорватии, Великой Албании, даже Великой Македонии. Мы сравнивали карты, на которых совпадали и перекрещивались границы этих мифических государств, и понимали, что эти карты – на крови. Невозможно установить величие одного, не убив другого. Не устроив Сребреницу. Не изгнав из Косова албанцев. Но нам нередко отвечали – подумаешь! Зато мир – наш. 
Карта “Русского мира” – теперь тоже карта на крови [махонькое уточнение от меня - карта русского мира всегда была картой на крови, с сожжения Киева, завоевания Новгорода, покорения Сибири, продолжать? Потому что империи в принципе без крови не строятся]. Потому что границы русской цивилизации шире и границ Российской Федерации, и канонической территории Русской церкви, и даже ареала распространения русского языка. Как и в каждом национальном мире они – границы культурного интереса и взаимопонимания. И если пытаться очерчивать эти границы с помощью танков и ракет, в кровавое месиво превратится половина Евразии. И никакого “Русского мира” после этого не будет, а будет ненависть, желание возвести цивилизационную стену между собой и захватчиком, забыть его язык, его стихи, его песни – а если сразу забыть не получается, то сохранить только ту часть прошлого, которая не ранит и не напоминает о зле [как тонко и точно выразил Виталий чувства десятков миллионов. Вrainy is the new sexy, определенно. Да именно так - стена из благосовенного не ранящего забытья].
"Украинский мир" тоже шире границ современного украинского государства. Это понимает каждый, кто пересекает границы Украины и России, Украины и Беларуси, Украины и Польши – и на десятки, если не на сотни километров остается все в той же, непохожей на другие цивилизации. Но и "Польский мир", несмотря на перенос границ польской государственности на сотни километров к западу, остается жить в своем прежнем ареале – в Украине, Беларуси, Литве… И "Белорусский мир" на самом деле никуда не исчез из Смоленска или Вильнюса. Границы миров в Европе практически никогда не совпадают с границами государств. И любое силовое совмещение границы мира и границы государства – всегда смерть, кровь и слезы. И гибель мира – прежде всего мира “расширяющегося”, нападающего, доказывающего свое превосходство и свое право на жизненное пространство с помощью оружия.
В Дебальцеве никогда не родится мальчик, который потом напишет стихотворение “Любить Россию” – даже если этот железнодорожный городок сровняют с землей и присоединят к миру, сегодня куда более сильному, чем украинский.
 2.
Василь Стус. "Ярій, душе, ярій, а не ридай..." - часто повторяла я себе за этот год. Будучи человеком, практически лишенным поэтического слуха, критично морщившим 16-летнюю носопырку от обязаловки школьной программы, в один ее кусочек - слово Василя Стуса - я влюбилась наглухо и навсегда. Наверное, так действует настоящий талант - минуя мозг, прямо в душу.

Статья в Википедии на русском, но рекомендую перевести нижеследующий текст.


Василь Стус народився 08.01.1938 у селі Рахнівка Гайсинського р-ну Вінницької обл. 1938 сім’я Василя Стуса, рятуючись від „розкуркулення“, перебралася в м. Сталіно (Донецьк).
1959 три місяці викладав українську мову та літературу в Таужнянській школі Кіровоградської обл., потім два роки служив у війську на Уралі.
Після служби Василь Стус працював літературним редактором ґазети "Социалистический Донбасс". 1963 вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР (курс "теорія літератури"). 
04.09.65 на прем’єрному перегляді фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві Стус взяв участь в акції протесту проти арештів шістдесятників, за що 20 вересня був виключений з аспірантури, а потім звільнений з Державного історичного архіву. Процював на будівництві, кочегаром, інженером технічної інформації в проектно-конструкторському бюро. Це були роки інтенсивної творчої праці: поезія, переклади, критика, спроби писати прозу.
1965 Василь Стус спробував видати свою першу книжку "Круговерть". Але видавців не задовольняли ідейно-художні критерії автора, його громадянська позиція. Наступна збірка, "Зимові дерева", також осіла у видавництві, хоч мала позитивні редакційні рецензії поета Івана Драча і критика Євгена Адельгейма. 1970 книга вийшла в Бельгії, після чого Стус остаточно став вигнанцем системи.
Василь Стус активно протестував проти реставрації культу особи, проти політики денаціоналізації, обмежень свободи слова. Відомі його відкриті листи до Президії Спілки письменників на захист В.Чорновола (кінець 1968) — з приводу опублікованої в "Літературній Україні" наклепницької статті О.Полторацького "Ким опікуються деякі гуманісти", редакторові журналу "Вітчизна" Л.Дмитерку з гострою критикою його виступів проти І.Дзюби (1969), до ЦК КПУ і КДБ, до Верховної Ради України (1970), де він пристрасно доводить згубність політики обмеження свободи слова, кричущих порушень прав дюдини.
1971 українські дисиденти вперше вирішили створити леґальну правозахисну організацію на зразок "Ініціативної групи" в Москві. Підштовхнув їх до цього кроку арешт в Одесі Н.Строкатої-Караванської. Стус вступив до Комітету захисту Н.Строкатої.
12.01.72 Стус був заарештований і звинувачений у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. Йому інкримінували 14 віршів та 10 правозахисних літературознавчих статей. Серед них есе про творчість П.Тичини "Феномен доби".
Головною метою слідства було довести наявність постійних і ітенсивних контактів опозиційно налаштованої інтеліґенції з українськими націоналістичними організаціями за кордоном. 07.09.72 засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 5 р. таборів суворого режиму і 3 р. заслання.
"Судові процеси 1972-73 рр. на Україні — це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу" — писав Стус у своєму публіцистичному листі "Я обвинувачую".
З лютого 1973 Василь Стус — у таборі ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Теньгушовського р-ну, Мордовія).
Восени 1975 Стус ледве не загинув унаслідок прориву виразки шлунка. Перед госпіталізацією його привозять до Києва для "профілактики". 10 грудня в клініці ім. Ґааза в Ленінграді його прооперували.
06.02.76 Стус прибув етапом у табір ЖХ-385/17-а (с. Озерне в Мордовії). "З першого погляду Василь вразив мене своєю виснаженістю. Обличчя різке, ніби ножем з дерева різьблене, щоки ніби стесані ґемблем до підборіддя, наголо обстрижений череп посилює гостроту рис", — так описує Стуса його співкамерник Михайло Хейфец. І ще: "...він був гордий і гонористий, як китайський імператор... Говорив з начальством і ментівнею тоном переможця й прокурора на майбутньому Нюрнберзькому процесі, а „краснопогонники“ були для нього злочинцями, про дії яких він збирає відомості, щоб потім передати судові правдиву, хоч і небезсторонню інформацію".
Співкамерники не переставали дивуватися з його колосальної ерудиції в світовій літературі, літературознавстві, історії, філософії.
Час від часу вірші під час "шмонів" забирали, нависала загроза їх знищення, що було для Стус найстрашнішим випробуванням. Намагався якомога більше віршів пересилати у своїх листах дружині. У Мордовії це вдавалося, пізніше стало неможливим. Його часто карали карцером, Стус мав лише одне побачення.
У серпні 1976 Стуса перевезли в табір № 19 (с.. Лєсной у Мордовії). Звідти 11.01.77 він був етапований на заслання в сел. Матросова Тенькінського р-ну Магаданської обл., куди прибув 5 березня. Працював у золотодобувній штольні. 20.08.77 з Стусом стався нещасний випадок (перелом ступнів), після чого він потрапив на 2 місяці до лікарні. Пропало багато його книг і рукописів. Стусу були створені нестерпні умови. Найняти кімнату не дозволяли — мусив жити в робітничому гуртожитку з колишніми кримінальниками. Його провокували, „розбирали“ на зборах „трудового колективу“, у місцевій ґазеті 08.07 і 03.08 1978 були опубліковані наскрізь брехливі стаття „Друзі і вороги Василя Стуса“ та відгуки на неї. Голодівкою домігся 10-денної відпустки, щоб поїхати в Донецьк, де ще встиг попрощатися з батьком, який помирав. Того ж року Василь Стус прийнятий до ПЕН-клубу.
У серпні 1979 Стус повернувся в Київ, працював формувальником у ливарному цеху, на конвейєрі взуттєвого об’єднання "Спорт". Виступав на захист репресованих членів УГГ.
„У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг анакше. Коли життя забране — крихт не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло - за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину“ („З таборового зошита“. 1983).
14.05.80 Стус знову заарештований. Від адвоката відмовився, однак на суді його захисником був Віктор Медведчук. Засуджений Василь Стус 29.10.80 Київським обласним судом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР на 10 р. таборів особливо суворого режиму і 5 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. 19.10.80 з листом на захист Стуса до учасників Мадридської наради з перевірки виконання Гельсінкської угоди звернувся академік А.Д.Сахаров.
Термін відбував у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., ВС-389/36-1. Умови утримання тут були дуже тяжкими: постійні утиски адміністрації, позбавлення побачень, хвороби. На початку 1983 тримав голодівку 18 діб. На рік запроторений в одиночку. То більше Стус багато писав і перекладав. Приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу, названу ним "Птах душі". Але все написане негайно конфіскувалося. Доля цих текстів досі невідома. Згідно з офіційною відповіддю на запит рідних, вони знищені у зв’язку з ліквідацією табору, хоча повторно цієї інформації влада не підтвердила. Попри це в 1983 Стусу вдалося передати на волю текст під назвою „З таборового зошита“. Після його опублікування на Заході, особливо після висунення Генріхом Бьоллем (1985) творчості Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії, тиск на нього посилився.
28.08.85 за вигаданим приводом Стус черговий раз був кинутий до карцеру, де оголосив голодівку протесту "до кінця". Загинув уночі з 3 на 4 вересня 1985. Похований на кладовищі с. Борисово.
19.11.89 перепохований разом з Олексою Тихим і Юрієм Литвином на Байковому кладовищі в Києві.
[За даними olexa.org.ua]

Второй украинский покос: Василь Стус. Величезний матеріал Медіапорту, дуже рекомендую до ознайомлення, особливо тим, з кого "Кроме двух прославленных Тарасов - Бульбы и известного Шевченка, - Ничего не выжмешь, сколько ни старайся".

Двадцать восемь лет тому назад, 4 сентября 85 года, в карцере лагеря 389/36 Пермской области, во второй срок отсидки, на второй день голодовки. Умер, убит ли — и посейчас спорят. Но, по большей части, профессиональные историки. Иногда ещё — профессиональные националисты.

Поэт Василь Стус самому «МедиаПорту» не по зубам (осмелимся только констатировать парадокс: украинская [и не только] культура считает Стуса одним из величайших украинских поэтов, а присутствие его в современной украинской и мировой культурной среде — ничтожно).

Как человека, Василя Стуса лучше всего, на наш взгляд, описал литератор Михаил Хейфец. Ему, филологу и журналисту, отбывавшему совместно с героем часть срока, удалось пристально и пристрастно, в безжалостных обстоятельствах, всмотреться — и увидеть. Хейфецу предоставлено слово в этой публикации. На самом деле, Хейфецу предоставлено много слов, но все до единого стоят прочтения.

13 коментарів:

  1. Тоня, дуже дякую тобі за все, що пишеш. Багато з того знаю дуже поверхнево. Завдяки тобі розширюється мій кругозір і я вдячна за такі уроки.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Оксаночка, я також вчусь, коли роблю дописи - завжди знаходиться те, чого ти не знаєш, або знаєщ поверхнево, або розглядав під зовсім іншим кутом.
      Тішусь, що вони корисні ще комусь :)

      Видалити
  2. Тоня, спасибо за статью.
    А это тебе - посмеяться:))) https://www.youtube.com/watch?v=Omqdv6C2DCc

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. На здоровье!
      И за "посмеяться" мерси, люблю иногда эту черту росийского средневековья - штатных шутов :)

      Видалити
    2. Тонь, больше всего я не знала смеяться или плакать, когда услышала в прямом эфире Мюнхенской конференции, как представитель россии заявил, что в Украине фашистский режим и предоставил три "доказательства": 1) украинцы массово прыгают и при этом произносят:"хто не скачет, тот москаль"!:))) 2) шо украинские нацисты заставляют граждан учить "мову"! 3) в стольном граде Киеве преобладают украинские школы над русскими в соотношении 90 / 10 % - это же ж ущемление русскоязычного населения, проживающего в Украине!
      Значит московских дворников и посудомоек из приезжих заставляют "уважать" страну, в к-ю приехали и учить русский язык, сдавать по нему экзамены, а в других странах учить государственный язык - это "хвашизм"! Они правда идиоты или претворяются? кстати заметила, что все рос. представители в международных организациях выступают только на русском, в отличие от остальных членов, даже представитель какого-то Гондураса или захудалой африканской республики общаются на чистейшем английским, а этим "в облом" иностранный выучить - они считают , что все обязаны только знать "великий и могучий" .

      Видалити
    3. Ой, девочки, смотрю я на свою 7-летнюю дочь и понимаю, что граждане россияне еще даже не догадываются, что националисты у нас ко власти не пришли только потому что еще малы и учатся в школе )))

      Видалити
    4. Галя, думаю, стоит последовать примеру дипломатов и прочих присутствующих и взоржать, ибо всерьез все эту галиматью могут воспринимать только "дарагие расеяне". И они не притворяются, увы. Шовинист тем и отличается от среднестатистического националиста, к которым активно причисляют нас и упомянутого выше Сосюру, что ставит себя выше других наций, тогда как буржуазный националист С. утверждает, что любовь к другим народам логично проистекает из способности любить свой.
      Еще ты мне подала идею насчет того, как (вернее, на каком языке) общаться с ватой, если вдруг найдутся желающие повякать )))

      Юля, пять баллов )))))

      Видалити
  3. дякую за пости, що спонукають думати
    Щодо великих - просто чимало хто їх не знає. Наприклад, без українця кондратюка американці б не полетіли на Місяць.
    А щодо літератури - пригадалося, що у мене ніколи не співпадали погляди на літературу та на її авторів. Поезія окремо, особистість - окремо. І терпіти не могла читати про долю авторів. Про те, як вони страждали.... Але завжди читала сам твір повністю і зранку під кабінетом літератури розказувала друзям, що сталося у 2 половині книги

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Олю, я б сказала - практично ніхто їх не знає. Зробили Мінстець і ніяких зрушень немає. Доводиться волонтерити і тут :)

      Страждання у юному віці йшли зі скрипом, пригадую :) Вчителі надто на них наголошували, я б і тоді, і тим більше сьогодні зовсім по-іншому розставляла акценти. Проте зараз яскраво усвідомлюю, що ніхто не хотів страждати, всім би хотілось жити, варто було б лише відступитись і сказати "ой, помилився, з ким не буває", не йти навпростець... Що героям - таки слава.

      Видалити
    2. Я очікую шкільних років дочки аби перечитати обовязкову літературу під новим кутом....Поки ми з "політичного" читаємо Чіполіно - посібник з партизанської боротьби. Дуже актуальна, доречі книжка. Особливо мені сподобалась в грудні того року новина, що в певному московському театрі овочі та фрукти пішли на уклін до принца та попросили пробачення.
      А повертаючись до української літератури шкільного періоду - до Стуса душа не лежала. З поезії подобався Котляревський, Тичина, Франко, Теліга, з прози - Гончар, сценарії Довженка.
      Цікаво, а тобі що запамяталося з літератури?

      Видалити
    3. Слухай, про великих - напиши про космос. Ти так чудово писала про комети і сучасні відкриття. А про Корольова, про Кондратюка.... От я скільки раз питала знайомих, в Житомирі в музеї космонавтики мало хто був, але ж він классний і не далеко....Люди просто не знають, що варто...

      Видалити
    4. Справи смаку, щодо Стуса :)

      Що подобалось... Важкувати пригадується. Також Тичина та Франко з поетів, Українку ми якось "промчали" без душі, прозаїками "годували" несмачно, незважаючи на те, що класна керівничка була вчителькую укрмови та літератури. Як страшний сон пригадую виписування цитат з "хіба ревуть воли, як ясла повні". Прозу мені треба (і хочеться) нині надолужувати та перечитувати, і класиків, і сучасників.

      Про космос я думала, ти хотіла написати :) Але якщо так, то згода, тільки не знаю, коли це буде - я ж тільки про вчених не зможу, ще брязкалець начіпляю змістовних та ілюстративних :)

      Видалити
    5. дякую.... я ж пишу трохи в іншому ракурсі... дитячо-виховному (поки для дошколяток). А твої пости для дорослих. Ну і, власне, теж чимало постів задуманих, але не написаних..

      Видалити