Читанка вихідного дня. "Після колонії", Ева Томпосн

Після колонії Ева Томпсон пропонує переглянути історію Російської імперії сучасними очима

Матеріал друкованого видання № 30 (39) від 25 липня, 2008

БІОГРАФІЧНА НОТА

Ева Томпсон (Ewa M. Thompson), професор університету Rice (Х’юс- тон, США), редактор журналу Sarmatian Review. Народилася в Каунасі (Литва), у польській родині. Отримала докторський ступінь в університеті Vanderbilt. Автор книг «Російський формалізм та новий англо-американський критицизм» (1971), «Вітольд Ґомбрович» (1979), «Зрозуміти Росію: святий блазень у російській культурі» (1987), «Пошуки самовизначення в російській літературі» (1991), «Трубадури імперії: російська література і колоніалізм» (2000). Перекладалася китайською, польською, українською, російською, хорватською та італійською мовами. 

Ева Томпсон. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм. — К., 2006. — 368 с. - читати ТУТ

Нечасто трапляється, щоби серйозна наукова розвідка, до того ж перекладна, та ще й розрахована на зовсім іншу аудиторію, ставала незаперечною громадською подією. Йдеться про книгу американської дослідниці Еви Томпсон «Трубадури імперії. Російська література й колоніалізм» (Imperial Knowledge: Russian Li terature and Colonialism), яка вийшла цього року у видавництві «Основи». Для розуміння масштабу досить темпераментного відгуку Оксани Забужко: «бомба, сенсація, відкриття, цілковита революція в західних поглядах на Росію й Центрально-Східну Європу, – словом, одна з тих рідкісних книжок, які «нарешті пояснюють все», знаходять універсальну відмичку до цілого пакета питань, що довгий час здавалися нерозв’язними».

 МОНГОЛЬСКИЙ СПАДОК

У. Т.: «Постколоніальні дослідження» – одна з наймодніших тем у гуманітаристиці, причому вже не перший рік. Чому на території колишньої Російської імперії ця тема не стала не тільки провідною, але й скільки-небудь помітною?

– Такі дослідження розвинулися на ґрунті свободи слова, що має місце у так званому західному світі вже багато поколінь. Іноді вона веде до відчуття політичного простору за допомогою самокритики, а іноді засмічує простір дискурсу «частковими правдами» й маніпуляцією. Постколоніальні дослідження – це частина самокритики.

Московська держава, а потім Російська імперія та Радянський Союз успадкували від монголів неймовірну прихильність до приховування політичної й інтелектуальної інформації. Росія звикла засекречувати все – не тільки економічні та мілітарні дані, але й розвиток гуманітаристики й мислення у світі. Тому ті міркування про метрополії та периферії, що вже стали частиною повсякденного інтелектуального дискурсу на Заході, в Росії здаються бентежними новаціями. Про те, що кілька десятків років тому з’явилася нова галузь гуманітаристики, росіяни навіть не знали, оскільки їхні правителі вважали, що введення термінології постколоніалізму в університети може зашкодити пануванню Москви над різними суб’єктами Російської Федерації. В Росії видаються журнали, такі як Ab Imperio, але вони спрямовані на дослідження імперських успіхів, а не на критику колоніалізму. Еквівалентом цього типу розвідок у англомовній гуманітаристиці є empire studies («імперські дослідження»), які, на щастя, вже майже вимерли.

 УКРАЇНА НЕ КОРСИКА

У. Т.: Колишні російські колонії неохоче вважають себе такими. Як, власне, визначати колонії? Чим, скажімо, колонія відрізняється від просто завойованої суміжної території? Чому Україна (чи Грузія) – колонії, а Ельзас або Корсика – ні?

– Колонія – це територія, заселена певною нацією, у якої вже є усвідомлення власної культури, мови й тотожності і яка вважає себе центром (у своїх власних очах вона є метрополією), втрачає свій статус центру внаслідок насильства іншої нації (підкорення за допомогою війни, дипломатичного чи економічного тиску). Стан «периферійності» – це неминучий результат колоніалізму.

Якщо окупована територія не відчуває себе метрополією, коли вона позбавлена сильної ідентичності, а її населення погоджується бути периферією (чи її частиною) якоїсь нації чи імперії (наприклад, нинішні Ельзас або Корсика), про несправедливість колоніалізму не йдеться. Треба розрізняти колоніалізм і згоду, що поступово розвивається, з «поглинанням» імперією чи іншою нацією. В такому стані перебувають Веллс і Шотландія, котрі майже втратили відчуття власної ідентичності, змінили свої мови й католицьку релігію на англійський протестантизм (звичайно, спочатку не без жорстокого насильства) й стали частиною (периферією) Англії.

 У. Т.: Якщо я правильно зрозумів, ви розрізняєте два націоналізми. Спрощено: націоналізм «агресивний» і націоналізм «захисний». Чи означає це автоматично, що «агресивний» націоналізм – це погано, а «захисний», відповідно – добре?

– Так, але методи самооборони мають значення. Якщо ви нападаєте на сусіда, щоби відібрати в нього політичну й культурну незалежність і збільшити ресурси й підвищити престиж своєї власної нації, – ви агресивний націоналіст. Але якщо ви захищаєте свою ідентичність і робите це таким чином, що ваші методи самооборони не є гіршими за методи колонізаторів – ви цілком виправдані й зможете успішно себе захистити перед міжнародним судом. Коли ж ви вдаєтеся до геноциду, як деякі африканські нації в ХХ столітті, – вас важко виправдати, навіть якщо ви воюєте проти колоніалізму. Існує ієрархія цінностей, якої треба дотримуватися, інакше ми підштовхнемо свою націю до варварства. Радянський колоніалізм застосовував знаряддя геноциду кілька разів, про що чудово знають українці.

Імперські нації зазвичай не визнають законність захисного націоналізму й представляють його як злочин або беззаконня. Отже, росіяни не розуміють, що цілком нормально впроваджувати в Україні закони, наприклад, на користь української мови, літератури, культури тощо. Вони вважають це дискримінацією. На жаль, голоси поневолених націй не завжди доходять до світових засобів масової інформації. Це стосується не тільки України, але й інших країн цієї частини Європи.

У. Т.: У деяких країнах з отриманням власної державності зміст націоналізму помітно міняється. Скажімо, в Україні, за винятком зовсім вже екзотичних маргіналів, націоналісти відстоюють поняття насамперед «політична нація» (з під кресленням ролі етнічного ядра). Наскільки така еволюція природна?

– Як ідеал, до якого слід прагнути, політична нація є прекрасним винаходом. Існування політичної нації – це ознака зрілого й стабільного суспільства. Та зауважте, що побудувати цілком політичну націю вдалося тільки в деяких державах: США, Канаді, Швейцарії, деяких інших європейських країнах. Навіть у США вона не завжди функціонувала ідеально – ми довго дискримінували афроамериканців.

Отже, в сучасних «освічених» країнах все «за» політичну націю, та на практиці вона не спрацьовує без проблем. Французи не знають, що робити зі своїми мусульманами, які становлять 10% населення, німці ж не дають громадянства навіть тим мешканцям ненімецького походження, які народилися на території Німеччини й для яких німецька – рідна мова. Як погоджувати політичну націю з етнічною та культурною традиціями? В історії людства виживають ті нації, серед яких є багато людей, готових і здатних підтримувати традицію власною працею й жертовністю. Тож це залежить від самих українців. Я впевнена, що українці спроможні підтримувати свою етнічну ідентичність. Вони це роблять уже багато поколінь. Треба плекати традицію: вона не виживе без догляду за нею. Потрібно діяти в легальних межах політичної нації. Але підтримувати ті якості, які формують українську ідентичність.

КРАСА І ВАРВАРСТВО

У. Т.: Колоніальні імперії в культурному аспекті мають певний шарм, якому важко протистояти. Велика Британія, Франція, Росія, Іспанія, Австрія – найяскравіші (й повоєму привабливі) сторінки їхньої історії пов’язані саме з імперським духом. Яким чином сьогодні сприймати їхню культурну спадщину, вона ж замішана на рабській праці, крові й придушенні «інородців»?

– На жаль, багато в історії людства влаштоване таким чином. Тож ми маємо прагнути показати любителям імперій їхнє зло, а не тільки їхню красу, а самі дивитися на імперії як на суміш краси та варварства. Імперії привабливі й водночас руйнівні. Але треба пам’ятати про рівні цієї руйнівності. Британська та Французька імперії руйнували, та вони ж і будували. Сучасна Індія запозичувала у своїх завойовників політичну систему (демократію) й інші суспільні інститути. Росія тільки руйнувала, вона не внесла в поневолені країни Європи жодної корисної установи, жодної цивілізованої інституції, нічого позитивного чи такого, що б розвивало ці країни – тільки страх перед «владою» й державою, відсутність особистої свободи, атомізацію суспільства, постійну брехню в ЗМІ. Росія дотепер нічого не продукує, окрім сировини та зброї. Вона блокувала розвиток тих європейських і азійських народів, які мали нещастя потрапити до її рук. Окрім монголів, у світі ніколи не існувала імперія такого рівня руйнації.

Коли я дивлюся на палаци Петербурга (зведені на польські, литовські й українські кошти, як зазначив Адам Міцкевич у 1830-х роках), на наукові інститути Москви (побудовані, між іншим, за гроші неросійських радянських республік), я бачу тільки вигоди для росіян, але нічого позитивного для неросійських республік, не говорячи вже про людство – й тому захоплення значно менше. Я також думаю про нездатність росіян подивитися на свою країну з погляду тих країн, які росіяни зруйнували. Я думаю про лицемірство російських правлячих класів, про їхню нездатність до шляхетності, до великодушності, про їхню примітивну територіальну клептоманію – і моє захоплення слабшає.

У. Т.: Як відокремити у великому художникові носія імперського духу від генія, який завжди сучасний? Лєрмонтов усмиряв горців, Достоєвскій мріяв про «протоки», Булгаков знущався з хохлів. Чи може українець любити Булгакова (як, наприклад, у Ізраїлі дотепер табу на Ваґнера)?

– Це особистий вибір. Українців цілком можна зрозуміти, якщо вони не захочуть друкувати й перекладати Булгакова. Вони мають право не насолоджуватися автором, який, попри свій талант, ображає їхню національну ідентичність. Але українці, якщо захочуть, можуть насолоджуватися Булгаковим, а чеченці – Лєрмонтовим, хоча обидва письменники ставилися до України й Кавказу як до колоній. Те саме Достоєвскій: він ненавидів західне християнство (яке жорстоко переслідувалося в Російській імперії), в його романах міркування про Росію нагадують міркування Гітлера про Третій Рейх, а його наклепи на західне християнство не гірші за вихватки комуністів. Те, що він створив карикатури на неросіян і лихословив про Європу, не зашкодило деяким західним читачам (разом зі мною) в чомусь захоплюватися його творами. Неуцтво чи зловтіха письменників є застереженням, що не можна ставитися до літературних творів – навіть якщо вони геніальні – як до абсолютної правди й плутати їх із релігійними текстами, наприклад, із Біблією чи текстами отців християнської церкви (на жаль, деякі дослідники це роблять стосовно Достоєвского). Навіть геніальні романи містять у собі всі забобони недосконалості.

ДИВІЗІЇ ПАПИ РИМСЬКОГО

У. Т.: Які перспективи культурного діалогу нинішніх представників колишньої метрополії та колишньої колонії?

– Велика Британія та Франція прагнуть вести діалог зі своїми колишніми колоніями. Їм це вдається, бо вони погодилися «допустити до інтелектуальної бесіди» представників колишніх колоній, і конструюють історію, враховуючи їхні голоси. Росії з її істориками далеко до такого розуміння. Російські інтелектуали (певна річ, винятки є) дотепер не розуміють, у чому полягає експлуатація, – вони всі згадують спорудження шкіл, першість, скажімо, узбеків, у вступі до московських вишів в часи СРСР або статистику, вказуючи, що Москва витрачала більше грошей на якусь периферію, ніж отримувала від неї податків. Іноді колишні західні метрополії прагнуть винагородити колишні колонії за їхню залежність за допомогою вигідних для них економічних угод і безпосередньої економічної підтримки. Про це не може бути й мови в сучасній Росії, яка, навпаки, прагне «покарати» колишні колонії за те, що вони від Росії відірвалися. Крім того, в російських урядових і «патріотичних» колах спостерігається величезне й відкрите презирство до слабких – до скорених, до меншин, до маленьких або середніх народів. Досить почитати російський сайт www.inosmi.ru, щоб познайомитися з жахливим (і заохочуваним властями) рівнем суспільної свідомості в цій галузі. Деякі мої статті з американських газет з’явилися там у перекладі – про рівень коментарів неможливо говорити (тепер вони вичищені, але спочатку був грубий мат), причому в перекладах були підробки: з однієї статті зникло ключове речення про те, що довготривала мета Росії – посварити США та Європейський Союз. Часті напади на неросіян на вулицях Москви, що закінчуються іноді вбивствами, теж свідчать, що в деяких аспектах суспільного життя російські громадяни знаходяться на досить примітивному рівні. Всередині російської самосвідомості я бачу культ насильства й віру, що за допомогою насильства можна все зробити. Пам’ятаєте, як Сталін питав, скільки у Папи Римського дивізій? Нічого не змінилося в цій царині, росіяни далі рахують дивізії, замість узятися за побудову стабільного й вільного життя для росіян і неросіян у Російській Федерації. За таких обставин у Росії не може йтися про відчуття історичної провини стосовно колоній. Звичайно, говорити про грошову винагороду за експлуатацію – це утопія, та хотілося б віднайти хоча би маленькі зміни в російській самосвідомості. В Польщі, я думаю, ці зміни вже сталися, й значна частина інтелектуалів розуміють, що поляки намагалися полонізувати українців у часи Другої польської республіки й раніше, коли було ясно, що Україна має свою власну ідентичність. Я читала кілька наукових робіт на цю тему, написаних сучасними поляками, в яких відстоюються українські інтереси. В сучасній Росії це було б немислимо. Отже, треба дочекатися, коли певна кількість російських інтелектуалів визнають, що Україна не периферія, а окрема нація й ідентичність. Тимчасом треба робити все можливе, щоб популяризувати українську позицію в Росії за допомогою друкованого слова, гуманітаристики й університету.

КЛЕПТОКРАТІЯ РОСІЯН

У. Т.: У чому, на вашу думку, причина неадекватної агресивності сьогоднішньої Росії – політиків, журналістів, інтелектуалів (!) – стосовно України як такої, незалежно від приводу?

– Після втрати багатьох колоній в 1989–1991 роках Росія хоче повернути їх назад. Причому Україна – це особливий тип колонії. Її можна порівняти зі стародавньою Грецією по відношенню до Римської імперії. Грецію римляни підкорили, та вони також у неї вчилися, бо культура Греції за рівнем була значно вищою за культуру ранніх римлян. Тому саме Україну росіяни б дуже хотіли повернути назад, зробити з неї периферію Москви й назавжди знищити прагнення до незалежності. Як окрема нація й держава Україна викликає в росіян почуття неповноцінності та неспокій, що проявляються як агресивність. Упродовж багатьох сторіч Росія була клептократією – вона «крала» території інших націй і розвивалася завдяки цим крадіжкам. Росія ніколи не існувала як мирна держава. Вона сформувалася як країна, що постійно веде якусь війну. Здається, що без завоювання й підкорення, а якщо це неможливо, приниження неросіян, російські правлячі класи просто не вміють існувати й провадити політику.

У. Т.: Як ви ставитеся до практики «позитивної дискримінації» в культурно-мовній політиці колишніх колоній? Якщо вона припустима, то чи має бути чесно декларована як така?

– Це неминуче та нормально. Українці мають право віддавати перевагу своїй мові, історії, ідентичності, перш ніж дати можливість колишнім колонізаторам поширювати їхню ідентичність. У Америці ми це робили стосовно деяких (не всіх, на жаль) меншин: ті, кого дискримінували в минулому, отримували право бути першими в черзі. Це називалося affirmative action. Як тимчасовий засіб такі дії цілком виправдані. Звичайно, коли держава зміцніє, через покоління чи два, цього типу позитивна дискримінація має припинитися.

Є місця, особливо дорогі колишнім колонізаторам: для росіян – це стародавній Київ, із якого вони одержали християнство. Тут треба проявити делікатність і пошану до почуттів колишніх колонізаторів, і не вдаватися до суперечок. Щодо мови та пов’язаних із нею царин – літератури, культури тощо українська має бути бенефіціантом «позитивній дискримінації». В Америці це називається preferential treatment, і ми вживали його, щоб винагородити несправедливості минулого.

Це не означає, що прийнятно вдаватися до насильства чи пропонувати якусь фантастичну версію історії України в міфологічному минулому, бо рано чи пізно вчені її викриють, що, по суті, відбулося з російською міфологією про «єдність» України й Москви в середньовіччі.

У. Т.: Який є спосіб боротьби з комплексом неповноцінності, колоніальною свідомістю?

– Випростайтеся й скажіть собі та іншим: «Я – українець!»

У. Т.: Чи можете ви назвати приклади успішного подолання «колоніальної свідомості»?

– Ірландці. В 40-х роках XIX століття ірландці вмирали з голоду в своїх домівках, майже як українці під час Голодомору. Англійці ставилися до них із таким самим презирством, із яким організатори Голодомору ставилися до українців. Ще на початку ХХ століття в Америці можна було побачити написи «Ірландців на роботу не приймаємо». Та вже 1960 року США обрали президентом Джона Кеннеді – ірландця за походженням. Ірландія тепер багатша за Велику Британію.