Якось, коли на шляху пізнання особливостей реакцій гомо сапієнсів на зовнішні подразники я була не те щоб зовсім ньюбом, але польової практики відверто бракувало - років 25 мені тоді було - сталася кумедна та повчальна, як я потім зрозуміла, історія.
Приміщення, у якому сидять наші кафедральні дами (незважаючи на наявність у деяких з них палавих органав дєдушкі), має вигляд анфілади з двох кімнат: великої, у яку потрапляєш з коридору, та маленького закапелку, де розташовані робочі місця декількох викладачів, у тому числі й моє.
Одного вечора я тихенько сиділа за своїм столом, щось писала чи перевіряла, а у першій кімнаті розмовляли дві колеги нестарого віку. Я до їх балачок особливо не дослухалась, аж поки не почула своє прізвище: щось вони там сказали, не надто навіть і образливе, але факт пліткарства мав місце беззаперечно :) Не знаю, як би відреагувало шановне товариство, але я, як істинний младофашист, визнаючи право людей на власну думку аж допоки мені її не нав"язують силоміць, знизала плечима та продовжила роботу. Через кілька хвилин на кафедру зайшла інша колега, щось мені від неї було потрібно і я з"явилась на порозі великої кімнати. Обличчя обох панянок треба було бачити :)
Але цимес, як кажуть шановні жідобендерівці, не у цьому. Цимес у тому, що на мене образились! Не та, що піддакувала (вона, як закальонний у інтригах товариш, зробила вигляд наче нічого не сталось і вже наступного дня ми про щось мирно теревенили))), а та, що кидала "образливу" репліку. Зверніть увагу: не я образилась, образились на мене ))) Декілька місяців мене уникали фізично та візуально, не говорячи вже про вербальні прояви на кшталт вітання. Потім, звичайно, затерлось і забулось.
Згадала я цей випадок лише нещодавно. Маленький ключик відкриває великі двері. Але тс-с-с! Казка ж без моралі :)
