Два береги Леоніда Кисельова

Василь Стус писав: ”У молодших сучасників найбільше ціную Василя Голобородька. Потім — Вінграновського і, звичайно, Леоніда Кисельова”.

Напевно, варто подякувати моєму класному керівнику, вчительці української мови та літератури, за те, що з творчістю цього поета зіткнулась уже в дорослому віці...

Леонід народився у Києві, в 1946 р., в родині російськомовного письменника Володимира Кисельова. Не сягнувши зеніту свого поетичного обдарування, помер у жовтні 1968 р. від недуги лейкемії, проживши всього двадцять два роки. Хоча поет походив з російськомовної київської письменницької родини, в ній глибоко шанувалося все українське й існував культ Т. Шевченка. Почавши як російськомовний поет, останній рік життя Леонід писав українською.

Я позабуду все обиды,
И вдруг напомнят песню мне
На милом и полузабытом,
На украинском языке.

И в комнате, где, как батоны,
Чужие лица без конца,
Взорвутся черные бутоны —
Окаменевшие сердца.

Я постою у края бездны
И вдруг пойму, сломясь в тоске,
Что все на свете — только песня
На украинском языке.
(1963)

Язык не может сразу умереть,
Скоропостижно люди умирают,
Но медленно озера высыхают,
И тихо высыхают русла рек.

Язык заброшен, но ни днесь, ни впредь
Своей вины ничем не искупить нам.
В ночной тиши за горло схватит бред,
И днем самих себя нам будет стыдно.

Он бьется перепелкою в сетях,
Расставленных вечернею газетой,
И вспыхивает пламенем в стихах
Тычины — гениального поэта.

Язык не может сразу умереть.
(1967)

Не минайте ані тітри,
Ні ж тої коми
Ані слова.  Ні звука.
Ні літери
Виживе,  витерпить
(1968)

Ой впилася, моя матінко, від ножа,
А заснула, моя матінко, край коня.
Пісня

Не дайте, щоб заснула край коня,
То наша мати. Іншої не буде,
Бо кине вас. І піде межи люди
Чужинними шляхами навмання.
Не дайте, щоб заснула край коня.

Сурмлять газети,  радіо гука,
Що живемо у віці атомовім,
І хоч за все ми заплатили кров'ю,
Та час вже других цінностей  шука.

Історія не є ракетний жах,
Вона  мов шлях від чужини до хати.
І щастя буде. Тільки ви не дайте,
Не дайте, щоб впилася від ножа.
(1968)

Стаття про поета у Вікіпедії містить посилання на російськомовний супровідний текст (як тут не вистачає невизначеного англійського артиклю "а"!) Тетяни Чорнобай, у якому між рядками ясно читається теза про те, що марно і неправомірно використовуються останні рядки першого наведеного мною вірша: "когда возникает необходимость привести аргумент в пользу самодостаточности украинского языка, к Киселеву любят обращаться завсегдатаи политических интернет-форумов". Дивно, що не згадується австро-угорський генштаб. Вона наводить наступні слова поета, без посилання на першоджерело і надання можливості читачу уточнити контекст самотужки: «Я начал писать стихи на украинском и, вероятно, попробую их издать. Интересно, а все-таки ощущение какой-то измены (или просто перемены)… Ну, ладно, может, всех перехитрю» (7 января 1968 года).

Але ж стривайте. Леонід захоплювався Шевченком, Тичиною та Вінграновським у свій російськомовний період (тобто, майже усе життя). І те, як він невимушено, органічно оперує словником української мови, є фактом очевидним навіть для художньо "глухої" людини. Упорядковану його братом Сергієм збірку вибраних віршів до 60-річчя поета було названо саме цією цитатю. Зі статті Н. Мазепи: "Стихи Л.Киселева на русском языке графически ясны и точны, стиль их прозрачен, часто они афористичны, еще чаще в них присутствует легкая ирония, самоирония, мягкая насмешливость. ... Первый же украинский стих погружает читателя в совершенно иную художественную стихию. ... Исчезли иронические, насмешливые оттенки. Слово стало страстным. А вместе с тем оно вобрало в себя чисто фольклорный песенный распев, приобрело особую мелодичность. В стихах на русском языке заметно преобладало живописное начало, тяготение к стихотворному рисунку, который был и выразителен, и изящен. Украинский же стих запел, переполненный до краев чувствами. Лейтмотивом стала любовь к своему народу, к своей земле и жгучее сочувствие к их трудной судьбе".

Стати б хоч на менти лічені
Характерником мені —
Подарую кожній дівчині
Лицаря на коні.

А тоді ще дати мусив би,
Щоб раділи всі живі,
Козаченька чорновусого
Кожній жінці-удові.

Дідові — дзвінкого песика,
Щоб не жив на самоті,
Ще й Івасика-Телесика
Кожній бабі-сироті.

А як хто не має віри вже
Ні в кохання, ні в слова,
Я йому сопілку виріжу,
Най журную заспіва.  
1968

На жаль, я не змогла знайти жодного уривку з цієї книги, тільки рецензію,  тож варто навести ще пару цитат:
Професор Манітобського університету Ярослав Розумний наголошує: «Загадковим лишається для нас питання, чому молодий поет, до того ж неукраїнського роду, вирішив переключитися з російської на українську мову. Загадково воно тим більше, що цей зворот стався в часи відвертої русифікації України, коли українські мова й культура стали об’єктом принижування навіть своїми, українського роду, чиновниками – республіканськими урядовцями та академіками починаючи, а сільськими учителями кінчаючи».

Академік Ісаак Трахтенберг книзі «Мой Киев, мои киевляне» фактично дає відповідь на це питання: «Юноша, выросший в семье русского писателя, к концу своей короткой жизни начал писать стихи по-украински. И это было для него органичным, эмоциональным, трогательным, как назревавшая внутренняя потребность, как веление времени, определенное его взрослыми собратьями по перу – киевскими шестидесятниками».

Іван Дзюба у передмові до збірки „Тільки двічі живемо” пише: „Леонід Кисельов був одним із перших хто зрозумів: для того, щоб стати  на твердий громадянський и політичний ґрунт, треба зрозуміти потреби і права українського народу, треба визначити своє ставлення до українського відродження, оновлення... І власне ставлення визначив однозначно: від співчуття перейшов до глибокої внутрішньої перейнятості”.

Вірші Леоніда Кисельова