вівторок, 10 листопада 2015 р.

Чарка трунку після свята

Оксана Забужко
МОВА I ВЛАДА
[Опубліковано в журналі "Дніпро", № 11, 1990]

У своїх "Споминах" М.Грушевський із фаховою безсторонністю історика констатував, що загалом люди рідко коли відчувають справдешній історичний масштаб тих подій, котрі розгортаються їм перед очима: так, українське громадянство в 1876 р. й гадки не мало про можливий фатальний вплив Емського указу на майбутнє нації. Коли ж у столітню річницю цієї акції (брежнєвська адміністрація обожнювала ювілеї!) з усіх шпарин полізли незліченні, великі й малі, відомчі постанови — про переведення на російську мову наукової продукції (кандидатських і докторських дисертацій — у зв'язку, мовляв, з удосконаленням роботи ВАК), про — я ледь не написала "русифікацію освіти", хоча в офіційному ідеологічному арґо це подавалось як "підвищення-рівня-викладання-російської-мови", з усіма відповідними наслідками — од поновлення дореволюційної доплати "за обрусение края" для вчителів-русистів до масового закриття "інородчеських" (в тому ж арґо "національних") шкіл та директивного перетворення мовознавства на своєрідну танатологію*1 мови, покликану займатися головно впливами російської мови на "національні" та в належний час засвідчити природність загину цих останніх у "новій історичній спільності — радянському народові", — одне слово, коли через сто літ після Емсу відчуження народів від їхньої мови знову проголошено за послідовну урядову програму, то це вже й не сприймалося за подію, оскільки сама перманентність процесів лінґвоциду, їхня тяглість та наскрізна проникальність у всі соціальні структури робила їх масштаб малопомітним для ока самовидця. А між тим ідеться про ґрандіозний — воістину космічний — експеримент над людиною, досі не поцінований належно ні нашими (навіть найпоступовішими!), ні, скільки мені відомо, й західними інтелектуалами (цим останнім то й дивуватись нічого: відомо ж бо, що поріз на власному пальці завжди дошкуляє дужче, ніж звістка про людську гекатомбу десь на іншому континенті...).
...
І ще одна обставина спонукає мене висловитися на тему, в котрій, як-не-як, почуваюся дилетантом: приналежність до того покоління української інтеліґенції, що вже не зазнало природного рідномовного середовища. Нещодавно В.Аксьонов в інтерв'ю журналові "Оґоньок" (1990, №2) поділився з читачами своїм розчуленням од перебування на батьківщині: що то, мовляв, за дивовижне відчуття — блукати московськими вулицями, слухаючи, як перехожі балакають по-російськи, адже в еміґрації звикаєш озиратися на звук рідної мови... Заздрю В.Аксьонову: я, українка, народжена й зросла в українському (авжеж пак!) місті, всеньке свідоме життя отак рефлекторно озираюся на звук рідної мови не десь там, а власне в себе на батьківщині, бо одразу за порогом мого помешкання — вже на сходах! біля ліфта! — починається нескінченна мовна "полоса отчуждения", в якій спливає дві третини мого активного життєвого часу. Усією своєю духовною істотою, свідомістю та підсвідомістю я, отже, знаю, що таке пресинґ лінґвоциду і чим він загрожує особистості. Через те мої роздуми можуть придатися і як свідчення щасливо зацілілої жертви масового надлюдського експерименту.
А що експеримент цей, справді-таки унікальний, виявився небезуспішним, переконливо показали хоча б молдавські події 1989 року, коли на Закон про державність молдавської мови (по-простацьки кажучи, урядове рішення, аби кожен громадянин республіки знав мову її народу) маси російськомовного населення відповіли страйками. Кілька тижнів Молдову лихоманило. СРСР вступив у добу лінґвістичних воєн.1

1 Прим. 1999 р.: те, що нині, по десяти роках, ці процеси все ще тривають у країнах Балтії, незаперечно свідчить: маємо до діла з феноменом, який вартує окремого дослідження і який пострадянська політична думка переочила з явно підозрілою легковажністю.
"Страйк" — за УРЕ — "одна з основних форм класової боротьби пролетаріату", відмова від праці "з метою захистити свої інтереси", а за "позакласовим" Вебстером і геть-то скромніше — "з тим, аби домогтися кращих умов праці". Але щоб — "відмова від праці" (а це ж — господарчі збитки, привид руїни!), "з метою захистити" своє право чогось не знати, хай і мови?! Щоб економічна боротьба — не задля права "мати" чого-небудь більше (грошей, вільного часу, додаткового знання...), а навпаки, задля "не мати"?..
Вдумаймося в це, і нам стане моторошно. Ох ні, не класовою боротьбою тут повіяло, ба й не "міжнаціональними конфліктами", як це було офіційно скваліфіковано: адже були серед страйкарів і росіяни, і наші, прости Господи, землячки-українці, і євреї, і кого там тільки не було — не здивуюся, коли почую, що й без молдаван не обійшлося. Усіх їх об'єднувало одне — внутрішнє, на рівні самопочування, духовне чужинство щодо землі, на якій мешкають. І вододіл — між тутешністю та чужинством, причетністю і непричетністю, присутністю і неприсутністю (психологічною) в домі автохтонного етносу — проліг через мову.

6 коментарів:

  1. Как говорится "в Тулу со своим самоваром" (((((((

    ВідповістиВидалити
  2. ..мені здається, що така ситуація склалася, тому що українська вважалася мовою селян, а якщо ти з села, то нищої раси чи щось таке..мама розповідала ( вона з села), що коли навчалася в Житомирі у ВНЗ, то українською спілкувалися вихідці з сіл, а "гарадскіє" "гаварілі па рускі"..бо це це вважалося "вищою" мовою..якось так. А ще, я чомусь цього не помічала, а от зараз якось пазли склалися, наші родичі, які такі ж вихідці з села і переїхали до великих міст розмовляють російсько, як і їх діти та внуки, чому так..я не знаю

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Аню, так а тут все зрозуміло якраз. Рецепт зілля, що вливалось у мізки українцям:
      - заборони мови
      - голодомори, що обскубли націю не тільки фізично
      - винищення інтелектуалів
      - шалене повсюдне цькування та приниження, на всі смаки (оця вся мурня про телячу мову чи більш тонкі підходи), накладена на історично притаманне московітам невігластво та шовінізм
      - історія московії та згодом срср як ретропропаганда - а вчили ж, мусили вчити
      - більш-менш об"єктивна необхідінсть для пересування вгору по соціальних сходах _в імперії_ володіти мовою імперського центру
      - виховання комплексу меншовартості

      І це основні інгредієнти, спеції вже не будемо перелічувати...

      Ось і зварилось.

      Видалити
    2. ..і ще згадалося...не про мову, але по суті
      ..мама розповідала, що паспорт отримати було важко, тільки якщо маєш зв'язки, а без паспорта ти не міг виїхати з села і десь навчатися...так її батьки (мої бабуся і дідусь) якимось чином через п'ятого-десятого зробли своїм донькам паспорти..а було це в кінці 60-початок 70-х років..а взагалі, моя мама з Коростенщини, чеського села, там взагалі всі чеською розмовляли, навіть хто не чехи були, навіть 20 років тому, в'їжджаєш в село і всі до тебе "добрейден"..і ніби інша реальність))) але потім одні чехи виїхали, деякі померли..тай село почало розвалюватися...
      я як інколи спілкуюся з мамою про таке, про життя... то мене це все так пригнічує, і не віриться, що так могло бути

      Видалити
    3. Мова - це вже наслідок, тож в принципі і про мову...

      Не віриться здоровому глузду, що у 20 столітті можуть бути кріпаки - а селяни були кріпаками. Коли за кордоном праця фермера все більше і більше механізувались - наші бабусі, що пережили голод, війну, окупацію, виполювали неозорі поля буряків сапою.

      Видалити